Минулого року спочив навіки Любомир Омелянович Белей — відомий мовознавець, педагог і громадський діяч, доктор філологічних наук, професор кафедри української мови філологічного факультету Ужгородського національного університету, засновник і директор науково-дослідного Інституту україністики ім. Михайла Мольнара, відомий широкому колу українських і зарубіжних учених.

Любомир Белей народився 18 березня 1962 р. в селищі Войнилів Івано-Франківської області. У 1983 р. закінчив Ужгородський держуніверситет. Захистив кандидатську дисертацію «Варіантність антропонімів на різних рівнях української мови» (1986) і докторську дисертацію «Українська літературно-художня антропонімія кінця ХVIII – XX ст.» (1997). З 1986 по 2000 рр. працював викладачем, доцентом, а згодом професором кафедри загального і слов’янського мовознавства, з 2000 р. – професором кафедри української мови Ужгородського національного університету. У 2005–2007 рр. працював проректором з навчально-виховної роботи УжНУ.

Л. О. Белей досліджував українську та слов’янську ономастику, історію української літературної мови, питання соціолінгвістики й мовної політики, мову та культуру українців поза межами української держави. Він має чималий доробок у сфері лексикографії та перекладу. Під його керівництвом виконали й захистили кандидатські дисертації семеро науковців. Широке визнання в Україні й за її межами отримали монографії, словники, підручники Любомира Белея, зокрема «Функціонально-стилістичні можливості української літературно-художньої антропонімії ХІХ–ХХ ст.» (1995), «Старослов’янсько-український словник» (2001), «Нова українська літературно-художня антропонімія» (2002), «Українські імена колись і тепер» (2010), «Ім’я дитини в українській родині» (2011), «Не минаючи ані титли… Лінгвобіографія старослов’янської мови» (2015), «Русинський» сепаратизм: націєтворення in vitro» (2017). Він підготував до друку та опублікував маловідомі або рідкісні в Україні праці Дмитра Дорошенка, Юрія Шевельова, Євгена Маланюка, Аркадія Животка, Франтішка Тіхого, Михайла Мольнара.

Окремої згадки заслуговує останнє монографічне дослідження вченого «Русинський» сепаратизм: націєтворення in vitro», що вийшла друком менше, як за рік до його смерті. У ньому автор дає різнобічний аналіз різних виявів «русинського» сепаратизму в Закарпатській області України та на суміжних теренах сусідніх держав. «Русинізація» українців та українських земель за Карпатами має важливе геополітичне значення, її задумано як перешкоду на шляху до європейської інтеграції України. Мета неорусинської доктрини – заперечити українськість історичного Закарпаття. «До кінця ХІХ – початку ХХ ст. усі мешканці Галичини, Буковини, Закарпаття були русинами. …Усі ми – русини. Франко говорив, що він вигодуваний твердим руським хлібом… Це наше велике лихо, що від нас украли самоназву» – вважав Любомир Белей. 

Очолюваний професором Л. О. Белеєм Інститут україністики ім. Михайла Мольнара за порівняно нетривалий час видав друком понад два десятки наукових праць, наукових памʼяток, підручників і словників. Учений підтримував тісні наукові стосунки з українознавчими й славістичними осередками в Словаччині, Чехії, Сербії, Польщі, співпрацював з Інститутом мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України, брав участь у наукових конференціях, що відбувалися в інституті, публікувався в збірниках наукових праць і журналі «Мовознавство».

З душевним болем усвідомлюємо, якої втрати зазнало українське мовознавство й університетська освіта зі смертю цього багатогранного науковця, прекрасного викладача, доброго товариша. Світла пам’ять про Любомира Омеляновича Белея не згасне в серцях усіх, хто його знав, любив і шанував.