Від середини 1950-х рр. для Інституту настають відносно сприятливі часи. З приходом нової генерації науковців удається частково відновити кадровий поте­нціал після сталінського погрому. Назрілі завдання вимагають тепер зусиль не одного дослідника, а цілих колективів. Конкретні мовознавчі дослідження стимулювали появу загальних праць, а теоретичні результати останніх від­бивались у словниках, довідниках і навчальній літературі.

Зав­дяки працям І. М. Кириченка, В. С. Ільїна, Т. В. Зайцевої, П. Й. Го­рецького, С. П. Лев­че­н­ка в окрему галузь українського мовознавства виділяється лексикологія. Якщо спо­чатку її розвиток диктували переважно практичні потреби словникарства, то в 1970–1980-х роках лексикологи зосереджуються й на теоретичних проблемах: системності й закономірностях розвитку словнико­вого складу, типології лексичних значень, семантичній структурі слова, лексичних категоріях, фразеологічних сполуках (Л. С. Па­ла­марчук, Л. Г. Скрипник, А. П. Критенко, О. О. Тараненко).

Вагомі здобутки мають лексикографи Інституту. За обсягом і опрацюванням лексики «Українсько-російський словник» (т. 1–6, 1953–1963) і «Російсько-україн­сь­кий словник» (т. 1–3, 1968) не лише перевершили всі попередні аналоги, а й потрапили до числа найбільших у світовій перекладній лексикографії. Засобами іншої мови вони всебічно розкривали значення й відтінки значень реєстрових слів, показували їхню сполучу­ва­ність, наводили цілу низку перекладних відповідників. Ці словники стали надійними по­радниками багатьох авторів і перекладачів, настільними книгами в редакціях, видавниц­твах, державних установах, наукових інститутах, вищій школі.

Найбільшим здобутком тлумачної лексикографії стає «Словник української мови» (т. 1–11, 1970–1980). Він досить повно відбиває лексичний і фразеологічний склад літературної мови від І. Кот­ля­рев­сь­кого й до початку 1970-х років. Частково охоплені в ньому й архаїзми, історизми, діалектизми, які засвідчені писемними джерелами. До реєстрових одиниць подано детальні тлумачення, приклади вживання, граматичну та стилістичну характеристику. У цілому словник створено на високому науковому рівні. Донедавна він лишався найповнішим зібранням лексичних скарбів української мови.

У цей же період з’явилися й словники інших типів: орфографічний, інверсійний, іншомовних слів, власних імен. Видано «Словник мови Шевченка» (т. 1–2, 1964) і «Словник-довідник з правопису та слововживання» С. І. Головащука (1989). Уже за часів незалежності побачили світ підготовлені в цей період лексикографами Інституту «Фразео­логічний словник української мови» (кн. 1–2, 1993) і «Словник синонімів укра­їнської мови» (т. 1–2, 1999–2000).

Не менші здобутки мають і дослідники української граматики, які зосереджуються на її теоретичних аспектах. Вони вивчають морфологічні й синтаксичні категорії, їхні взаємозв’язки, семантичні та структурні типи словосполучень. Вийшла друком серія ґрунтовних монографій про окремі частини мови (В. М. Русанівський, І. Г. Матвіяс, А. П. Гри­щенко, Г. М. Гна­тюк), а І. Р. Вихова­нець у праці «Частини мови в семанти­ко-грама­тич­но­му аспекті» (1988) запропонував їх нову класифікацію. Тогочасні набутки зі словотвору підсумувала колективна праця «Словотвір сучасної української літературної мови» (1979).

Академік В. М. Русанівський В. М. Русанівський

З 1980-х років граматисти переорієнтовуються з формального аспекту на функціо­наль­ний. Якщо раніше граматичні одиниці вивчали від форми до змісту, то тепер спочатку визначають семантичні функції (чи категорії), а потім простежують, якими формаль­ни­ми засобами ці функції виражаються на морфологічному, синтаксичному та словотвір­ному рівнях. Дослідники зосереджуються на елементарних і похідних синтаксичних ко­нструкціях, прагматичних і се­мантичних властивостях речення, зале­жності йо­го будови від комунікативних і когнітивних чинників. Першою ґрунтовною працею цього нап­ряму стала колективна «Ук­раинская грамматика» (1986).

Від 1960-х років науковці Інституту розпочинають вивчати мову структурно-математичними методами. Такий підхід дав змогу точніше описати фонемну, морфемну та словотвірну структури слова, вивчити словозмінні парадигми й синтаксичні структури, виробити формально-граматичні засади структур­ної класифікації речень. На базі цих розвідок створено алгоритми автоматичного морфологічного й синтаксичного аналізу текстів. Цим проблемам присвятили свої розробки В. С. Перебийніс, М. М. Пещак, Н. Ф. Кли­менко. «Частотний словник сучасної української художньої прози» (т. 1–2, 1981) подає кількісні параметри слововживання в обстежених текстах.

Розвідки зі стилістики мали на меті простежити формування літературної мови. У рі­чищі школи російського лінгвіста В. В. Виноградова мову української художньої літератури вивчали І. К. Бі­ло­дід, В. С. Ільїн, Л. Г. Скрипник, Л.С. Па­ламарчук. Їх цікавили вира­жальні функції звукових, граматичних і лексичних одиниць, художня ме­тафоризація термінів тощо. М. А. Жовтобрюхові належать ґрунтовні праці з історії публіцистичного стилю.

Пізніше мовний стиль починають розуміти як певну структурну цілісність, причому акцент робиться на його функціональній природі. Критеріям літературної норми та проблемам її усталення присвячено праці М. М. Пилинського, розвиток стилів у різні періоди розглянуто в колективних працях «Мова і час» (1977) та «Жанри і стилі в історії укра­їн­ської літературної мови» (1989).

Інститут завжди віддавав належне і проблемам мовної культури, пропаганді літературних норм. Узвичаєнню правильної ви­мо­­ви сприяв словник «Українська літературна вимова і наго­лос» (1973), а норм слововжитку – довідник «Культура української мови» (1990). З 1967 року Інститут регулярно випускав науково-популярний збірник «Культура слова».

Попередні дослідження й нагромаджений фактичний матеріал дали змогу створити фундаментальну працю «Сучасна українська літературна мова» (кн. 1–5, 1969–73), що містить всебічний аналіз усіх її структурних рівнів. У першій книзі подано скрупульозний опис голосних і приголосних звуків української мови, її фонологічної системи, акцентної структури, структури складу, орфоепічних норм. У другій книзі, присвяченій мор­фології, докладно проаналі­зо­ва­ні частин мови, їхні словотвір і словозміна, морфологіч­ні категорії. Третя книга подає досить повну й багато в чому оригінальну характеристику синтаксису, а четверта – опис лексичного складу та фразеології. Стилістичні ресурси різних мовних рівнів і функціональні стилі – така проблематика п’ятої книги; новий матеріал містять її розділи про стилістику усного мовлення та ритмомелодику. Тривалий час цей п’ятитомник посідав у нашому мовознавстві чільне місце.

Таку ж фундаментальну працю підготовлено й на матеріалі діахронічних студій – «Історія українсь­кої мови» (1978–1983). Кожен з її чотирьох томів («Фонетика», «Мор­фологія», «Син­та­к­сис», «Лексика і фразеологія») опи­сує основні процеси в розвитку відповідного струк­турного рівня. Так, становлення звукової системи відтворено від індоєв­ро­пейських часів; з належною повнотою висвітлено зміни, що сталися на власне україн­ському ґрунті. На багатому матеріалі, з новими підходами розглянуто й історію частин мови. Підбивши підсумки досягнутого, цей чотиритомник воднораз показав, що в дослідженні деяких періодів іще лишаються численні темні місця, які потребують дальшого висвітлення. Насамперед це стосується лексики, сло­во­твору й синтаксису.

В окрему галузь українського мовознавства виділилася акцен­толо­гія, біля джерел якої стояли О. О. Потебня, Л. А. Бу­ла­хов­ський та І. І. Огієнко. Їхню справу гідно продовжив В. Г. Скляренко – автор «Нарисів з історичної акцентології української мови» (1983) та інших ґрунтовних монографій цього напряму.

Не припинялося в Інституті й вивчення історії літературної мови. В. М. Русанів­ський простежив зв’язки старих східнослов’­янських літературних мов із сучасними літературними мовами, В. В. Німчук дослідив розвиток вітчизняного мовознавства протягом ХІV–ХVІІ ст., видав «Київські глаголичні листки», В. Ю. Франчук проаналізувала мову Київського літопису та «Слова о полку Ігоревім».

Надійну джерельну базу для історичних досліджень надає серія «Пам’ятки ук­ра­їн­ської мови», що виходить із 1961 року. У ній друкуються староукраїнські тексти XIV–XIX ст. – актові до­кументи, грамоти, давні граматики та словники, художня, публіцис­тична, наукова й епістолярна література. В Інституті мовознав­ства загалом видано близько 20 таких пам’яток із лінгвістичними коментарями й дотриманням тексто­логічних вимог. Пуб­лі­катори – В. В. Німчук, В. М. Русанівський, М. М. Пещак, І. П. Чепі­га, В. А. Передрієнко й інші.

Ф.П. Жмлко Ф. П. Жилко

Надзвичайного розмаху набули діалектологічні студії, які охопили весь ареал української мови. Ф. П. Жилко – автор монографії «Говори україн­ської мови» (1958) та першого під­ручника з української діалектології. Т. В. Назарова й А. М. Зале­сь­кий присвятили свої розвідки діалект­ній фоно­логії, а П. Ю. Гри­цен­ко – діалектній лексиці. 1977 р. вийшла друком хрес­томатія зразків діалект­ного мовлення з усіх регіонів української етнічної території – «Говори української мови: збірник текстів». Результати діалектологіч­них дослі­джень узагальнила книга І. Мат­ві­яса «Україн­ська мова і її говори» (1990).

Якщо діалектологія підходить до говірки як до цілісної мовної системи, то лінгвістична географія більше зосереджується на діалектних відмінностях і методом картографування встановлює їхнє територіальне поширення. Етапний здобуток лінгвогеографії – «Атлас ук­раїнської мови» (т. 1–3, 1984–2001). Зібрані в ньому карти окреслюють межі різних мовних явищ на теренах України та на суміжних землях у 1950–1970 рр. Його базою стали численні записи українських говірок, зроблені великим загоном діалектологів. Атлас становить надійну основу для розв’язан­ня проблем діалектного членування української мови, її глото- й діалектогенезу.

Від початку 1960-х років як окрема галузь розвивається ономастика – наука про власні назви (О. С. Стрижак, А. П. Непокупний, В. В. Німчук, З. Т. Франко, І. М. Желє­з­няк, Л. Т. Ма­сенко). Укладено «Словник гідронімів України» (1979) та «Етимологічний словник літо­писних географічних назв Південної Ру­сі» (1985). Етимологія окремих власних назв надзвичайно цінна для відтворення найдав­нішої історії України, визначення прабатьківщини слов’ян, місця й часу походження українців та їхньої мови.

Традиційною галуззю, що розвивається в Інституті мовознавства, є славістика. Помітною подією стала поява першого в тодішньому СРСР систематичного курсу «Вступ до порівняльно-історичного вивчення слов’янських мов» (1966) за ред. О. С. Мель­ничука. У книзі підсумовано всі головні здобутки славістики, і при цьому належне місце відведено фактам української мови. Своєрідним продовженням цього курсу стала «Историческая типология славянских языков» (1986), де розглянуто спільні й відмінні риси слов’­ян­ських літературних мов на різних структурних рівнях.

У різні роки в Інституті з’являлися розвідки, присвячені різним аспектам слов’ян­ських мов: лексиці (В. Т. Ко­ломієць, Т. Б. Лукінова, І. А. Стоянов), інтонації (А. Й. Багмут), морфо­логії (О. Б. Ткаченко, Г. П. Пів­торак), синтаксису (О. С. Мельничук, Й. Ф. Андерш, В. В. Чумак). Вийшли «Болгарсько-українсь­кий слов­ник» І. А. Стоянова й О. Р. Чмир (1988), «Чесько-укра­їнський словник» (т. 1–2, 1988–1989), ака­демічна «Граматика чеської мови» (1992).

На загальнослов’янському тлі висвітлює походження українських слів «Етимологічний словник української мови» в 7 томах (т. 1–5, 1982–2006, видання триває), укладений під керівництвом академіка О. С. Мель­ничука. Словнику прита­манні вичерпний добір лексики, відносна стислість викладу, зваженість у поясненні етимологій, високий науковий рівень цих пояс­нень. У завершеному вигляді це видання стане вагомим внеском у світову славістику.

У 1970-ті роки зростає увага до побутування в Україні російської мови. Виходять колективні монографії «Русский язык – язык межнационального общения и единения народов СССР» (1976), «Культура русской речи на Украине» (1976), «Функ­циониро­ва­ние русского языка в близкородственном языковом окружении» (1981) та інші. У них особливо підкреслювалися роль російської мови як засобу міжнаціонального спілкування та роль «другої рідної мови», а той факт, що вона, по суті, витісняла собою українську, обминався мовчанкою.

Більшу наукову цінність сьогодні зберігають дослідження з історії мовних контактів, порівняльної лексикології і грама­тики української та російської мов (Г. П. Їжакевич, Г. М. Гнатюк, Т. К. Черторизька, Н. Г. Озе­рова, В. М. Брі­цин). У 1985–1986 рр. вийшов двотомний «Словарь языка русских призведений Т. Г. Шев­ченко».

Вагомим набутком порівняльно-історичного мовознавства стали колективна монографія «Общая лексика германских и балто-славянских языков» (1989), праці О. Б. Тка­че­нка й Т. А. Харитонової. Історичні зв’язки слов’янських і балтійських мов багато й плідно досліджував А. П. Непокупний. Внесок до теоретичної семасіології зробили В. М. Русанівський і О. О. Тараненко, які висвітили причини й меха­нізми семантичного розвитку мови на лексичному та граматичному рівнях.

У «застійні» роки дедалі більше відчувалася потреба в соціолінгвістиці, що вивчає функціонування мов у суспільстві, національно-мовне будівництво, проблеми двомовності. Проте, за тих часів не було жодної змоги висвітлювати цю тематику об’єктивно. На до­слідження процесу російщення українців було накладене суворе табу. Натомість учені мусили пропагувати компартійні рішення з мовної політики й обстоювати сумнівну тео­рію «другої рідної мови» (І. К. Білодід). Публікації з цього приводу відзначались уперед­же­ністю, войовничим догматизмом і не містили належного фактажу.

Неможливість об’єктивно вивчати соціолінгвістичні проблеми в Україні вчені ком­пенсували увагою до аналогічних проблем за рубежем. Це насамперед праці Ю. О. Жлук­тенка й колективні монографії «Варианты полинациональных літератур­ных языков» (1981), «Межъязыковые отношения и языковая политика» (1988), «Языковые ситуации и взаимодействие языков» (1989).

Академік О. С. Мельничук О. С. Мельничук

Починаючи з 1960-х років, у Інституті регулярно виходять збірники статей із загального мово­знавства. Їхня тематика – методи і прийоми лінгвістичних досліджень, співвідношення мовної системи та мовної структури, категорій змісту та форми в мові, взаємозв’язки мови та мовлення, мови та мислення, етапи формування й розвитку національних мов.

Ціла епоха в історії Інституту пов’язана з ім’ям академіка О. С. Мельни­чука, наукові зацікавлення якого охоплювали чи не всі галузі лінгвістики. Його монографія «Розвиток струк­тури слов’янського ре­чення» (1966) – вичерпне діахронічне дослідження слов’янсь­кого синтаксису. Глибоке проникнення в етимологію лексики з різних мовних родин дозво­ли­ло вченому поставити питання про генетичну спорідненість усіх мов світу. Праці О. С. Мель­ничука високо піднесли престиж української науки та Інституту мовознавства.