КІЛОК, лка, ч. 1. Груба палиця (іноді - жердина), загострена з одного кінця; паля, гострокіл. Усі вулиці в Вербівці ніби зумисне обсаджені високими вербами: то поросли вербові кілки тинів (Н.-Лев., II, 1956, 168); В березі на високих кілках звисав довгий, густий невід (Десняк, Десну.., 1949, 221).

@ Вбити (забити) осиковий кілок - покінчити з чим-небудь, остаточно знешкодити щось; Кілком стояти (стати) - стояти прямо, утративши здатність рухатися.- Бодай ти оглух, а в того, хто доводив тобі,- язик у роті кілком став! - бубонів Пищимуха (Мирний, IV, 1955, 371); Кілком стояти (стати) в горлі: а) застрявати в горлі (про несмачну їжу); б) остогидіти.- Вже мені ті його вірші кілком в горлі стоять! (Фр., III, 1950, 370); Хоч кілок на голові теши див. голова.

2. Дерев'яний стрижень, закріплений у чому-небудь для вішання одягу тощо; вішалка (у 1 знач.). Він почепив на кілок шапку, роздягся й закинув на жердку свиту (Коцюб., І, 1955, 28); Я ввійшла в хату, побачила на кілку його гімнастерку, на стіні дробовик (Чаб., Стоїть явір.., 1959, 120); * У порівн. Як дома, то до півдня буде [панночка] вбиратись, та начіпляє на себе всього, що треба, а чого й зовсім не треба, як на кілок у коморі (Вовчок, І, 1955, 17).