ДУБЕЦЬ, бця, ч. 1. Відламана (перев. тонка, гнучка) гілка без листя. Клумби були штучно обтикані черепицею та обплетені дубцями з ліщини (Н.-Лев., III. 1956, 232); На дубці, приткнутім до носа човна, майоріла біла полотняна хустка (Ле, Україна, 1940, 345); Я мовчки одломив з верби молодий дубець - поганяти коня (Кос., Новели, 1962, 41).

2. рідко. Зменш, до дуб 1.