РУБ1, а, ч., розм. 1. Вузький край, кромка чого-небудь; ребро. Весла лягли на воду рубом, сіть клалась на самісіньку воду. Ні одна крапля не ляпнула, не сполохала водяної птиці (Н.-Лев., І, 1956, 54); Рубом великої незграбної руки красномовно розгладив [дід] вуса - ніби йому вже піднесли виповнену чарку (Збан., Малин. дзвін, 1958, 6).

2. рідко. Шов на тканині; рубець.

@ [І] Руба сухого не зосталося (не осталося, не залишилося) на кому - хтось зовсім змок. І руба сухого на йому не осталось (Номис, 1864, № 579); Руб руба позиває (кличе) - про що-небудь дуже поношене. - Адже ж ходив [Чіпка] до цього не тільки в шитих [сорочках], а часом у таких, що руб руба позиває... (Мирний, І, 1949, 360); Руб руба кличе (Номис, 1864, № 1532).


РУБ2, бля, ч., розм. Те саме, що карбованець 2. Копійка руб береже (Укр.. присл.., 1963, 295; [Юхим:] Як же ж я, хазяйський син, та піду у свиті, щоб мене підняли на глум? Дайте.. руб серебра на ситцеву рубашку! (Кроп., II, 1958, 45).