ВІХА, її, ж. 1. Тичина, жердина, гілка (часто з віхтем на кінці), якою вказують дорогу, позначають межі ділянки тощо. [Дранко:] Скликайте людей на гвалт! [Кукса:] А ви візьміть віху та махайте! (Кроп., І, 1958, 210); Обираючи собі місце для хутора, Верига обтикав віхами урочище понад річкою (Панч, III, 1956, 20).

2. перен. Те, що становить етап у розвитку кого-, чого-небудь. Жовтнева революція для всіх народів віха (Тич., Комунізму далі.., 1961, 54); У своїх безсмертних творах він [В. І. Ленін] розробив план побудови соціалізму в СРСР і намітив основні віхи створення комуністичного суспільства (Рад. Укр., 23.IV 1959, 2); Завоювання нами космосу - це чудова віха в розвитку людства (Літ. газ., 18.IV 1961, 1).


ВІХА, и, ж. (Cicuta Z.). Отруйна рослина родини зонтичних, що росте на болотах. Віха отруйна, або цикута, - болотна рослина, особливо небезпечна для всіх травоїдних тварин напровесні (Колг. енц., II, 1956, 218).