НІМЧУК Василь Васильович (6. VII 1933, с. Довге, тепер Іршавського р-ну Закарпатської обл. — 26. XI 2017, там само) — видатний мовознавець, фахівець з історії української та інших слов’янських мов. Закінчив Ужгородський державний університет (1955). В Інституті мовознавства ім. О. О. Потебні працював з 1958 р. у відділі української мови. Кандидатську дисертацію захистив у 1963 р., докторську — в 1981 р. Член-кореспондент НАН України (1990). Професор (1991). З 1991 р. — в Інституті української мови НАН України (директор у 1998–2008 рр.). Був ученим секретарем (з 1960) і головою (з 2008) Української ономастичної комісії. Головний редактор часопису «Українська мова» (з 2001). Автор близько 500 праць, присвячених давньоруській і старослов’янській мовам, походженню української мови та її діалектів, історичній ономастиці, історії української літературної мови, зокрема її конфесійному стилю, історії українського мовознавства та українського правопису, українському джерелознавству та видавничій археографії. Дослідив, прокоментував і опублікував визначні мовознавчі та церковно-релігійні пам’ятки української мови різних періодів. Довів автентичність «Київських глаголичних листків» (Х ст.) і українське походження «Київського Псалтиря» (1397) та «Євсевієвого Євангелія» (1283). Першим використав матеріали української мови та її діалектів для тлумачення «темних місць» «Слова о полку Ігоревім» (кінець XII ст.). Активно залучав ономастичний матеріал для вивчення проблеми прабатьківщини слов’ян і найдавнішого діалектного членування слов’янських мов, балто-слов’янської проблеми, історії слов’яно-тюркських та слов’яно-фінських мовних зв’язків. Обстоював існування в Х–ХІІІ ст. давньоруської мови (як у писемному, так і в усному її різновидах), а сформування основних рис української та інших східнослов’янських мов відносив на кінець XIII — початок XIV ст. Усталення діалектного поділу української мови в його нинішній конфігурації датував кінцем XVIІ ст. На основі ретельного дослідження найдавніших шарів української лексики показав безпосередню спадковість української мови та мови Київської Русі. Започаткував вивчення історії вітчизняного мовознавства XIV–XVII ст. як процесу теоретичного осмислення та кодифікації української літературної мови. Спираючись на історичні закономірності, обґрунтував доцільність реформування сучасного українського правопису. Неодноразовий учасник Міжнародних з’їздів славістів та Міжнародних конгресів україністів. Лауреат Премії НАН України ім. І. Я. Франка (1985), Всеукраїнської премії імені Івана Огієнка в галузі науки (2003), нагороджений ювілейною медаллю П. Й. Шафарика Кошицького університету (Словаччина; 1995), Почесною грамотою Кабінету Міністрів України (2003).

 

ПРАЦІ

Монографії

Словники

 Статті

 

ЛІТЕРАТУРА